Міністерство життєзабезпечення

— Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що по обіді буде жаркувато.

Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна вітерець доносить запах свіжого листя.

— А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, — задивлений невиразними очима на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі. Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки, запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч:

— Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню.

У машині колега поклав руки на кермо й запитав:

— То куди їдемо?

Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:

— А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже.

— Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, — схвалив він.

Я дістав із кишені першу картку.

— Так. Спершу поїдемо по автостраді.

Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев — Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали.

— Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!

— Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.

Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.

Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та білі смуги. Почався житловий район.

— Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. — Я показав колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки.

От якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи, дослухатися, як точать деревину вовчки.

— А я волів би отакий! — Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно, господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на воді.

— Яка благодать!

— Справді, благодать!

Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом пологі пагорби.

Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник пробурмотів, проводячи їх поглядом:

— Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.

Розчувши в його словах запитання, я відказав:

— Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано. Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж моторошно згадувати!

— Воно так. Але одне таки лишилося.

— Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло — вже не зло. Без цього все повернеться до колишнього безладу.

Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик. А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.

— Ану, хлопче, хапай його мерщій!

На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.

Машина знову рушила, й напарник спитав:

— Не знаєш, де тут можна заправитись?

— Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось.

Проїхали вздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, й опинилися в селищі.

— У вас тут сьогодні робота? — Старий з бензоколонки при невеличкому ресторані, спохмурнів, побачивши нас.

— Та ні, трохи далі. Можна заправитися?

Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не озивався.

— Нам, здається, сюди, — мовив напарник. Я дістав з-під щитка картку й подивився написане.

— Ще трохи, й ліворуч.

Машина в’їхала у вузенький завулок.

— Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з квітником.

Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і попрямували до ґанку. Подзвонили.

Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, й запросили ввійти.

— Тут живе панночка Аліса?

— Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти?

Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства життєзабезпечення.

— Ох, янголи смерті!..

Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнювальну таблетку. Тримаючись за стовпець на ґанку, жінка тремтливим голосом вигукнула:

— Як, мою Алісу?! Мою красуню Алісу, яку я так берегла!..

Я відповів:

— Співчуваємо, але нічим зарадити не можемо.

— Краще мене замість неї! Благаю!

— Не тільки ви про таке просите, але, якщо зважати, то цьому кінця не буде. А це підірве підвалини нашого ладу. То де ж панночка Аліса?

— Пішла до лісу, по малину. Прошу, дайте хоч рідним попрощатися з нею.

— На жаль, не можемо, бо це й для неї важко, та й для родичів зайві переживання.

Жінка скрушно втерла сльози:

— Невже неодмінно скорятися такому закону? Це ж жахливо!..

— Ви ставите мене в незручне становище. Невже самі не розумієте? В нашому суспільстві люди живуть спокійно, привільно, в достатку. Можна майже не працювати, а мати, що заманеться. Кожен може робити, що йому до вподоби: читати, займатися садівництвом, музикою. Ви звикли до такого життя, тому, певно, й забули, як важко воно дісталося. Адже зараз і гадки нема про злочини, люди не знають хвороб. Тож єдине — коритися загальному законові, щоб цей устрій існував і далі.

— Але ж Аліса…

— Що ж буде, коли порушувати закон із власної примхи? Як і колись, зросте населення. І незчуєтесь, як назводиться багатоповерхівок. Із вікон лунатиме вереск докучливих немовлят, по площах тинятимуться ватаги шибеників, яким забракне шкіл. На дорогах — нескінченні аварії. Та якби зараз так було, то чи й досягла б ваша Аліса свого віку! А боротьбу за життя годі припиняти навіть на хвильку, вона доводить людей до нервових захворювань, божевілля, самогубств! Навіть повітря забруднене! Та й… люди стають на один копил, збираються в юрби, слухають гучну вульгарну музику, що збуджує. А закінчується все одним — війною!

Я випалив одним духом те, що повторював уже, мабуть, не одну сотню разів.

— Так, але ж…

— Декому більше подобається війна, що перетворює на руїну надбання культури. Але більшості людей війна огидна. Я от її ненавиджу. Тож суспільний тягар треба розподілити справедливо. У Міністерстві життєзабезпечення комп’ютер щодня вибирає певну кількість карток. Куди вже справедливіше? Тут не закинеш про знайомства абощо. Не має бути різниці між старим і малим. Право народитися й обов’язок померти мають розподілятися порівну між усіма.

— Але ж, але ж…

Я не бажав сперечатися далі: закон для всіх один, і всі мають йому коритися.

Неподалік почувся дівочий спів.

— Це Аліса?

Жінка знесилено похилила голову.

— Зберігайте спокій! Ми все зробимо так, щоб не привертати уваги. Це й для неї буде легше.

Я сховався за стовпчиком на ґанку, витяг із кишені невеличкий променевий пістолет, пересунув запобіжник. Потім узяв на мушку власницю дзвінкого голосу й кошика з малиною. Відігнав комаху, що дзижчала біля вуха, й натиснув спусковий гачок.

Пісня урвалася. А там, де щойно співала дівчина, в повітря здійнялася хмарка диму. Легенький вітерець відніс її до квітника, й там вона розтала.

Ми повернулися до машини. Коли виїхали на шосе, мій напарник спитав:

— Куди далі?

Я витяг із кишені наступну картку.

— Під’їдь до річки!

— Як скажеш!.. Перепочинемо?

Я показав йому картку: на ній значилося моє ім’я. Тоді витяг з кишені решту карток, променевий пістолет і простягнув колезі:

— Доведеться тобі сидіти за кермом і по обіді.

— А чого квапитися? Це можна відкласти насамкінець.

Та я відповів, водночас закарбовуючи в пам’яті мирний, тихий краєвид:

— Та ні, адже ж я сам запропонував порядок роботи. Ах, як же чудово було жити в наш час!