Дещо нове про Шерлока Холмса

— Ви, як завжди, вчасно, Вотсоне! — мовив Холмс безбарвним голосом, коли я знічев’я завітав до нього в контору. Замість привітання я поцікавився:

— Чого це ви такий похмурий?

— Та бачите, мої фінансові справи останнім часом погіршились. До речі, не позичите дещицю, якщо маєте?

Я скрушно махнув рукою:

— Де там! У самого вітер у кишенях. Та й не в моїх звичаях з’являтися сюди при грошах. Зате коли їх нема, відвідати вас — найкращий рятунок від нудьги. І сьогоднішній візит — не виняток. От тобі й маєш! Вам, здається, зрадила ваша славетна логіка!

— Що за… — згукнув був Холмс, але урвав і тільки глибше вгруз у крісло, похнюплено й відчайдушно запалахкотівши люлькою. Вигляд він при цьому мав досить кумедний. Незле б зробити про нього комікс. Видавництво «Шпинат», гадаю, не відмовилося б.

За дверима почулися кроки. Холмс підхопився на рівні й, не випускаючи люльки з рота, жваво відзначив:

— Ага, пахне грубою рибою! Певен, що не помиляюсь!

— Звідки така певність?

— Кроки то наближаються до дверей, то віддаляються. Отже, відвідувач вагається: ввійти, чи ні. Та й хода виказує, що в нього катма грошей. Бо в кого гаманець повний, той ступає поважно. Не те, що наш нерішучий гість.

— Справді, міркування цілком логічні. Але якщо відвідувач без грошей, яка ж це «груба риба»?

— Не сумнівайтеся, Вотсоне! Багатії скнаристі. І не полюбляють розлучатися з грішми. А в злидаря слабинка: в нього тільки й думки, що про гроші, він прагне легкої наживи. Граючи на цьому, можна робити з ним, що заманеться.

— Слушно. Ваша логіка бездоганна, як завжди!

—Я сам займуся відвідувачем. А ви, будь ласка, втримайтеся від зайвих зауважень. Ось і він!

У двері постукали, й на порозі постав молодик — у ньому відразу вгадувався зубожілий аристократ. Атож, логіка Холмса справді бездоганна! Гість нерішуче почав:

— Чи тут контора славетного містера Шерлока Холмса?

— Ви не помилились. Холмс — це я. Проте мою славетність нехай оцінять прийдешні покоління.

— У мене до вас прохання…

— Будь ласка! Я саме вільний. І ладен віддатися важкій задачі й прислужитися вам.

— Не знаю, як почати… Я — Джон Клей, останній нащадок шляхетного роду. Але я… захряс у боргах. І не знаю, як уберегти добре ім’я. Тож вирішив удатися до людини такого виняткового розуму…

Як сумно було це чути! Холмс позирнув на мене й незворушно відповів:

— Зараз важко не тільки вам. Певно, в цьому винний уряд. Але я вам співчуваю. Бо розумію, як це нестерпно.

— Благаю вас, благаю, порадьте, що робити?!

Холмс усміхнувся й сказав відверто:

— Вам лишається одне: вкрасти гроші!

— Що? Вкрасти? А власне, чому б і ні? Якби я був простого роду, міг би найнятися, скажімо, в Тауер прибиральником. Але аристократу не личить ховатися в тінь! От тільки… Хіба ж я тямлю в злодійському ремеслі!

— Пусте! Покладіться на мене.

— Дякую вам, містере Холмс! Вдаючись до вас по допомогу, я відчуваю себе в цілковитій безпеці.

— От і чудово! Зараз я поясню все докладно. Мій мозок зберігає безліч способів здійснити злочин. Проте я ділова людина. За пораду належить винагорода.

— Винагорода…

— Атож. Якщо не маєте грошей, можу порадити непогану позичкову касу. Її власника звуть Вілсон. Можете сходити хоч зараз.

— І яка винагорода?

— Це залежить від оригінальності злочину. Такі правила! А оригінальність я гарантую.

— Що ж, до скорого побачення!

Зубожілий аристократ Клей пішов дещо підбадьорений. Зовні він не скидався на злидаря, якому нема чого заставити. І справді, невдовзі перед нами знову постав наш відвідувач.

— Я таки дещо роздобув, хоч і небагато, — заговорив він. — Цей ваш Вілсон — досить похмура особа. Сподіваюся, цього вистачить?

Клей дістав із кишені сто фунтів.

— Гадаю, так. Отже, йдеться про позичкову касу, де ви щойно побували.

— Цього рудого чоловічка?

— Саме так.

— То мені що, його пограбувати?

— Не кваптеся! Ви маєте справу з Холмсом! Мій гонорар за пораду занадто високий для таких невибагливих прийомів. Насамперед помістіть у газеті оголошення: «Спілка рудих. Відкрито вакансію. Значна винагорода».

— Яка ще «Спілка рудих»?

— Пояснення — потім. З Вілсоном ви вже познайомилися. Покажіть йому оголошення й порадьте не проґавити нагоди. Запропонуйте свої послуги як заступника на час його відсутності. Якщо ж його руда чуприна — перука, запропонуйте найновіший засіб проти облисіння. В будь-якому разі вдасться відволікти його днів на десять. Домовтеся заздалегідь із кимось із приятелів щодо приміщення.

Клей аж у долоні сплеснув від захвату:

— Так-так, розумію! За його відсутності можна хазяйнувати в касі скільки хочеш. Що ж, містере Холмс, задум справді чудовий. Сто фунтів — чималі гроші, але вони воздадуться сторицею. Що швидше обертаються гроші, то краще. Мерщій до діла!

Енергійно підвівшись, Клей рушив до дверей, але Холмс зупинив його:

— Стривайте-но! Якщо ладні викласти ще деяку суму, то в мене є дотепніший задум.

— От як? — затримався Клей.

— А втім, не наполягаю. Ми з Вотсоном цілком спроможні здійснити його й самі. Чи не так? — Холмс несподівано обернувся до мене. Я підхопив його гру:

— Атож! Я й сам оце міркував, як би трохи розвіятися!

— У що ж стане ваш незвичайний задум? — Клей невпевнено сягнув до кишені.

Холмс, упевнившися, що з клієнта можна витягти щось іще, відповів:

— Двісті фунтів.

Клей на мить завагався, але дістав гроші.

— От і чудово! Що більші капіталовкладення, то вищий прибуток! Якщо це правило викликає у вас сумнів, можу познайомити вас з таким собі Кейнсом… — Холмс миттю сховав усі триста фунтів до внутрішньої кишені.

— Ні, лекції з економіки залишмо до кращих часів. Отже, ваш план? — Клей явно непокоївся.

— Не хвилюйтеся, зараз усе поясню. Повернімося до нашої позичкової каси. Задня стіна будинку прилягає до Міського й приміського банку. Підкоп із сутерену позичкової каси приведе просто до підземного сховища банку. Гадаю, вам відомо, містере Клей, де більше грошей — у позичковій касі чи в банку.

— Ото ну! Ви просто чарівник, містере Холмс! Ваш задум вартий кожного пенса з тих двохсот фунтів, що я за нього виклав. Хутчій до роботи!..

Зраділий Клей зірвався з місця, та враз зупинився: в нього зродився якийсь сумнів:

— Стривайте, але ж при підкопі буде ціла гора землі. А де її подіти?

Холмс здивовано звів очі:

— Оце питаннячко!

— Перепрошую, але, схоже, вам доведеться повернути мої двісті фунтів.

— Та не кваптеся!.. Ви чули про чоловіка на ймення Едмон Дантес? Ув’язнений у підземеллі, він щодня, потай від наглядачів, копав підземний хід. І врешті-решт докопався до камери старого сусіди. Потім йому вдалося видобутися на волю, й він зажив слави як граф Монте-Крісто. Прочитайте, як він діяв, і зробіть так само.

Я зовсім розгубився, але Холмс, схоже, ніколи не втрачав самовладання. Ото голова! Клей повеселішав:

— Щиро вдячний за пораду, містере Холмс. Тепер честь мого стародавнього роду врятовано!

Він рушив до дверей, але Холмс знову окликнув його:

— Містере Клей, я б радив вам продовжити розмову. Чи не маєте ще три сотні? Мені сяйнув просто фантастичний задум.

— Ні, мені досить і того, що ви запропонували.

— Що ж… А все ж радив би ризикнути…

— Дякую, але мушу відмовитись.

Клей вийшов. Холмс провів його поглядом і цмокнув язиком:

— От негідник! Пожалів триста фунтів!

— Ет, не побивайтеся! Адже триста фунтів усе-таки маємо!

— Воно так, але груба риба, як оця, трапляється не щодня. А знаєте, треба провчити його за скнарість. Триста фунтів мусять дістатися нам.

Я простяг руку до Холмса, що палав благородним гнівом:

— До речі, мало не забув. Не бажаєте поділитися?

— Поділитися? Справді, адже треба, щоб ви мовчали. На жаль, багато не можу запропонувати… — Холмс простягнув мені сто фунтів.

Через кілька днів я знову завітав до Холмса.

— А-а, Вотсон! Я саме збираюсь іти. Неабияка дичина, скажу я вам!

— Я просто гублюся, Холмсе! І на кого ви полюєте цього разу?

— Той самий Клей, зубожілий аристократ, що пошкодував три сотні. Я цього не подарую!

— Не заздрю йому!

— Не слід співчувати злу. Коли такому, як він, потрапляють до рук гроші, іншим їх уже не бачити. Вдячності від нього не діждешся. Але не гаймо часу! — поквапив мене Холмс.

Я відчував, наскільки переважає мій друг інших силою розуму й нетерпимістю до зла. Він зв’язався з поліцією й службовцями банку, і ось ми зачаїлися в підземному сховищі.

— Намагайтеся не шуміти. Гадаю, чекати вже недовго.

— Ви ніби все знаєте заздалегідь! — докинув управитель банку Мерівезер, помітно стурбований.

— А вся річ у дедуктивному методі міркування!

Раптом підвальну темряву розітнув спалах. У стіні відвалився камінь, і з’явився чоловік.

— Це він! Іменем закону…

Чоловікові — а то був Клей — вистачило одного погляду, аби зрозуміти: його задум провалився.

— То ти мене обдурив!

— Стій, ані руш! — гримнув інспектор. Клей, втрачаючи залишки аристократичного лоску, аж завив:

— Підступна бестія!

І спрямував на Холмса пістолет. Та порух мого друга виявився на мить швидшим. Клей отримав кулю разом зі словами Холмса: «Негідник лишається негідником до останнього подиху». І впав мертвий.

— Містере Холмс, вас не поранено? — Інспектор і Мерівезер кинулися до нього.

— Пусте! — Мій друг гордовито випнув груди. — Шерлока Холмса не так легко здолати!

Ми вислухали холмсові детальні пояснення. Клей нічого не міг заперечити, а інші цього й не прагнули.

— Що більше вас слухаю, то більше впевнююся, що той Клей — просто геній зла! — Інспектор не на жарт розхвилювався. Він не мав і тіні сумніву: розгадати подібний злочин під силу лише Шерлокові Холмсу. За інспектором озвався і Мерівезер:

— Якщо хтось і геній, то це містер Холмс! Тільки завдяки вам наш банк чудом уникнув лиха. Не знаю, чим і віддячити…

— Гадаю, трьохсот фунтів вистачить!

З легким серцем поверталися ми до холмсової контори.

— Який ви розумник, Холмсе! — похвалив я друга, простягаючи долоню. Помітивши мій порух, Холмс уклав у неї сто фунтів.

— От і все, Вотсоне. Вам лишилося тільки написати про це гарне оповідання.

— Згода. Але я, як і ви, ділова людина. Щоб описати все, як годиться, не завадили б іще сто фунтів. Адже доведеться стільки переробляти, та ще й у найголовнішому! А це виснажлива розумова праця.

— Що ж, нема ради! Тільки напишіть як слід!

— Можете не турбуватись!

Отак я заробив двісті фунтів лише за день.

Хіба ж міг я написати про Холмса погано! Адже ми з ним — випробувані друзі. Та й для мене, підданого її величності, було б непрощенним виносити на загальний розгляд сторінки літопису Британської імперії, яких слід соромитися: це могло б навіть похитнути підвалини панування над колоніями! Отож, перехилю чарку, й за перо! Здається, й непогана назва є: «Спілка рудих»!