Міський краєвид.
Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину сновигають машини.
Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й лишається, що нидіти
біля телевізорів, кожне в тісній кімнатчині, куди чи й заглядає сонце.
І от у такому місці
з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний. Зазирнув із вулиці у
вікно й спитав хлопчака:
— Хіба вам ніде
гратися?
— Та ніде. Ми ніколи
ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не стрибали.
— Шкода. Непогано
було б для вас розбити тут садок.
— Наші батьки теж
так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба! Земля дорога, а звідки ж
грошей узяти!
— Ну що ж, тоді
візьмуся я!
— Та невже? Ото всі
зрадіють! А я гадав, що таке лише в казках по телевізору трапляється.
— Сам побачиш!
Юнак не підманув. Добув
десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями. Поробив гойдалки,
пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав малюкам, що
збіглися звідусіль:
— Тепер це ваше!
Можете гратися, скільки душа забажає.
— Оце здорово!
Дітлахи радісно кричали,
стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і їхні батьки:
— Ото добру справу
ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок вашим іменем, щоб
пам’ятати довіку.
Проте юнак був не
марнославним, він лише скромно відповів:
— Ет, неістотно, як
мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того, що ви
задоволені, а пам’ятати мене нема чого!
Хтось хотів
сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник,
який прийшов зробити добро.
А згодом цей же юнак
з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні.
Дідусь увесь вік
працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все знецінила. Тепер
наголодь доживав віку й не знав навіть, чи матиме завтра шматок хліба.
— Все життя я мріяв
про подорож. Та ба, марні мрії! — зітхав старий.
І саме тоді надійшов
юнак.
— Добридень! Ось вам
квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях замовлено й оплачено. А це
гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі!
— Годі тобі
кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують?
— Як хочете, але
замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно працювали, то
невже не заслужили такої дрібниці?
Старий розчулився мало не
до сліз:
— Коли так, то я
справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я хоч помру
спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій,
хлопче!
— Годі вам! Я
звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож приємної
подорожі!
І перш ніж старий знову
почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері.
Потім юнак виникав то
тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від нещасного випадку. Бо
коли винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду, родина потерпілого
опинялась у неабиякій скруті.
Якось він навіть відкупив
у іноземця мистецький твір, що його той намірявся вивезти за океан, повернув до
музею й так само непомітно зник. А то дав на відбудову старовинної споруди, яка
от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на дитячі садки та притулки для
бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І таких прикладів назбиралося
чимало.
Люди, яких провідував
юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини. Певно, багатійський
синок. А то й…
Та ніхто нічого до пуття
не знав, хоч усі погоджувалися, що то добра людина. Ще б пак, не розтринькує
гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б йому на довше вистачило.
Проте скільки ж їх може
бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій доброчинності. Перший, хто помітив
це, був його керівник, начальник податкової інспекції. Він викликав юнака до
себе й суворо запитав:
— Слухай-но, хлопче!
Я мав тебе за чесну людину, тому й довірив тобі державні фінанси. А ти мене так
підвів! Від твоєї розтрати я мало не зомлів. Як це сталося? На що ти пустив
гроші?
— Одним словом…
І юнак чесно про все
розповів. Начальник страшенно обурився, він загорлав:
— Негіднику! Люди
сплачують податки, бо вірять уряду! То як же можна витрачати державні гроші на
якісь дурні забаганки!
— Хіба я вчинив
кепсько?
— А то ні? Ти просто
з глузду з’їхав!
— То виходить, ніби
я божевільний, а уряд і державні службовці сповна розуму?..
Та начальник інспекції й
не думав потурати підлеглому. Треба було якось зам’яти цей скандальний випадок,
бо урядовці не люблять вдаватися до суду. Тож, хоч-не-хоч, довелося оголосити
юнака душевнохворим і відправити до божевільні.
