Ранок певного дня 2027 року. Добродій Н. солодко
спить у своїй квартирі.
Щойно настінний годинник показав сьому, як
спрацював пристрій, і з магнітофонної стрічки залунав жіночий голос:
— Увага! Час прокидатися! Сьогодні — робочий
день! Вставайте!
Цей запис добродій Н. вибрав сам. Перші дні,
відколи придбав плівку, він охоче прокидався. Але потім звик, тож навіть не
зважав на голос.
Магнітофон вмовк: добродій Н. не прокидався.
Залунав дзвоник, спершу тихенько, потім гучніше. Та добродій Н. натягнув на
голову ковдру й забурмотів крізь сон:
— Дай спокій! Спати хочеться!
Будильний пристрій не вгавав: заходився
розхитувати ліжко, і то так, що добродій Н. нарешті вивалився. Але він упав на
підлогу й затихнув.
Та пристрій будь-що мав зробити своє. Він увімкнув
локатор, націлив його добродієві Н. у ніс і чимось бризнув. Проте й нестерпний
сморід не зарадив — добродій Н. не прокидався.
Тоді пристрій обдав його холодним. Рідина швидко
випаровувалась, відбираючи тепло, й добродія Н. пробирали дрижаки.
Нарешті він здався й неохоче став підводитись. Бо
знав, що далі пристрій битиме струмом. Тож краще було прокинутись по-доброму.
Добродій Н. став на рівні й знову стрибнув у
ліжко. Натиснув кнопку «Сніданок». У стіні розчахнулися дверцята, й з’явилася
таця з легким сніданком, кавою й соком. Так, у ліжку, він підчистив сніданок,
потім укинув до рота таблетку, що лежала на таці осторонь, і запив соком.
Тоді встав, почистив зуби, поголився, причесався,
вдягнувся й рушив на роботу, переходячи з однієї самобіжної доріжки на іншу. А
дорогою ще й здибав приятеля.
— Щось нас з тобою не підвищують. А так же
стараємось…
— Що правда, то правда…
Так за розмовою доїхали до фірми. Добродій Н.
натиснув пальцем велику кнопку на стіні біля входу. Тихенько клацнуло, пристрій
упізнав добродія Н. за відбитком пальця й зафіксував час приходу на роботу.
Добродій Н. іще не дістався свого місця, як
начальник відділу вивалив на стіл стос паперів:
— Переглянь усе й доведи до пуття!
— Слухаю!
Він глянув на стос і посмутнів: непереливки доведеться.
Та якщо взявся працювати, то не огинайся.
Траплялося в паперах і незрозуміле, тож треба було
з ними йти до іншого відділу. Звісно, можна було з’ясувати й по телефону, але
добродій Н. волів розвіятись, одійти від свого столу.
У коридорі він потрапив на очі начальникові
відділу.
— А що це в тебе за вигляд?
— Перепрошую? — не зрозумів добродій Н.
— Ґудзики треба начистити! І значок криво
висить.
— Вибачте!..
— У наших працівників мусить бути бездоганний
вигляд!
Він вичитав добродієві Н. і пішов собі.
Добродій Н. повернувся на свої місце. Час від часу
дзвонив телефон у різних справах. Помалу спливав час.
Добродія Н. викликав шеф. Гадав почути щось
приємне, але той почав сікатися до розрахунків, зроблених напередодні. Добродій
Н. намагався щось пояснити, та врешті зрозумів, що таки наплутав. Зрозумів це й
шеф:
— Мені ясно, що тут твоя помилка. Досить
пояснень!
Ото ще лихо! Добродій Н. пішов до себе,
невдоволено бурмочучи. А там і робочий день скінчився. Самобіжні доріжки
понесли добродія Н. додому.
— Ох і стомився я сьогодні! — мимрив добродій Н.,
коли перевдягався й забирався в ліжко.
… Добродій Н. прийшов до тями. Дія таблетки,
що її він проковтнув за сніданком, скінчилася. Все, що сталося на роботі, було
галюцинацією, навіяною таблеткою. Насправді він навіть не вилазив із ліжка.
Після винаходу ці таблетки не раз удосконалювали.
Вони створювали галюцинації, а не якісь там химерні сни. Все нагадувало
дійсність до найменших подробиць, від справжнього життя таку галюцинацію й не
відрізниш. Та й зміст її лишався в пам’яті.
Таблетки вживав кожен. Різні, залежно від того,
хто чим нібито займався. Одне було спільне: вони викликали галюцинації.
Чому ж люди ковтали таблетки, а не справді ходили
на роботу? Дуже просто: всю працю було автоматизовано, тож людям не було для
чого працювати.
Проте не байдикувати ж людині весь час!
Відпочивати воно добре, але не без кінця!
І тут з’явилися таблетки, що створювали ілюзію
праці. Кожен відчув, що виконує свій обов’язок, що живе повнокровним життям,
вірить у власні сили. Бо від неробства можна просто схибнутися. А таблетки
запобігали цьому.
От так, не просто! Та найкраще те, що людина мала
вихідні!
Вихідний! Неповторне слово! Наче яскраві зірки чи
самоцвіти, розсипані впродовж людського життя. Блискучі, довершені, вільні,
коли робиш, що заманеться, трохи гіркуваті, бо ж їх так бракує, й сумні, коли
настає вечір…
Чи ж якесь інше почуття більш притаманне людині?
Вихідні проходять червоною ниткою крізь усе людське життя.
Що ж залишиться в людини, якщо відібрати вихідні?
Слід було будь-що їх зберегти. Ось чому в буденні дні доводилося вживати
таблетки, аби створити ілюзію праці.
І завтра саме такий чудовий день — вихідний.
Добродій Н. тихо радів, прикидаючи, як то він його
проведе.
